Бакота

 

Бакота – це затока на Дністрі, в 50-ти кілометрах на південний схід від Кам’янця-Подільського. Це багатогранний унікальний простір, який поєднує містику язичницьких капищ і велич стародавнього печерного монастиря. Ця територія заповідника, наповнена сонцем і м’яким вітром, вражає величчю величезної затоки. Тут серед гірських трав і лісистих схилів ще витає гордий дух стародавньої столиці Поділля.

Зараз це водно-болотні угіддя міжнародного значення "Бакотська затока". Загальна площа природно-заповідного фонду становить — 1590 га. Вони з'явилися в 1976 р. при створенні Дністровського водосховища загальною довжиною в 194 км.

Походження слова "Бакота" нез'ясоване. Історик С. Сарницький вважав, що воно — татарського походження. На думку інших дослідників, назва того ж кореня, що й староукраїнські "буката" (шматок) або білоруське "букотей" (гора округлої форми). За третьою версією назва "Бакота" можна перекласти як "бажане місце" ("ба" — префікс, корінь "кот", "хот" — бажаний.)

Домінанта і центр території — "Біла гора" на якій знаходиться оглядовий майданчик. Неподалік від вершини Білої гори, в урочищі Двір, всього за 500-600 метрів від монастиря, в 1961-му, 1963-му і 1965 роках дослідники Винокур і Хотюн вивчали залишки будівлі палацового типу XIV-XV століть. Ймовірно, воно і було першопричиною виникнення численних переказів про замок і скарби на Білій горі.Там дійсно міг бути палац пізнього середньовіччя. "Замок Бакота" згадується в грамоті польського короля Владислава Варненчика під 1442 роком.

&Зараз тут прекрасний пляж, чудовий краєвид, унікальний теплий мікроклімат. Цікаво, що за кількістю тепла на 1 м кв. Бакота рівнозначна курорту Ялті. Скелі та ліси тисячі років захищають цю землю від холодних північних вітрів. Раніше тут був язичницький центр, давньоруський град — столиця даної території — Пониззя, Русь Дольна, яке стало Поділлям. А також православний скельний монастир. Про це і піде мова в даній статті.

Язичницький центр

Біля підніжжя Білої Гори, в урочищі Монастирсько, були виявлені численні кам'яні брили. Деякі з них містили знаки спеціального розміщення. На одній з брил знаходився примітивний малюнок двох людей. Також там був масивний камінь моноліт заввишки понад 3 м. Камінь підтримував ряд інших каменів, явно поставлених людиною. На вершині моноліту були вибиті правильної форми чашоподібні заглиблення в великій кількості й одне в формі стопи. Деякі дослідники вважали їх мегалітами кінця кам'яного віку. В одній з печер були знайдені залишки жертовника часів бронзи (2000-1750 р. до. н.е.) Недалеко від Бакоти було виявлено ​​великий курганоподібний насип з кам'яним кільцем на вершині і ямою, заповненою впереміж попелом, вугіллям, кістками тварин і посудом часів пізньої бронзи. Існує думка, що це жертовник сонцепоклонників.

В Бакоті, в урочищі На Клину та в урочищі Пушкарівка, знаходилися язичницькі святилища черняхівської культури (100-500 р. нашої ери). В урочищі на Клину був знайдений осередок на кам'яній основі. Основа покрита глиною, діаметр кам'яної вимостки 1,9 м. Навколо жертовні ями. Ці святилища мали кам'яну вимостку округлої форми зі слідами вогнищ і жертовні ями з залишками тризни. Деякі дослідники вважають, що жертвопринесення тут робили на честь богів сонця і води. В урочищі На Клину також знайдені залишки тесаної язичницької стелли (нижня частина ідола). В урочищі Пушкарівка в 1964 році була знайдена антропоморфний кам'яний ідол розламаний на дві частини, загальною висотою в 1,7 метра. А також сліди людських жертвоприношень (2 черепи). Всього в середньому Подністров'ї виявлено понад 30 пунктів, в яких виявлені кам'яні антропоморфні ідоли, вони розташовувалися компактно в середньому на відстані 40 - 50 км один від одного. Після хрещення Русі в 988 році відбувається знищення капищ, але Бакота розташована на території горбистої гряди Товтр, далеко від центральної влади. Тут були потаємні, важкодоступні місця. У невисоких, порослих лісом горах, язичники довго зберігали свій вплив, приблизно до XIII століття. Що цікаво, до недавнього часу на навколишній території було два антропоморфні ідоли, котрі стояли там, де їх і поставили в давнину. Одного, в селі Суржинці, викопали та забрали в музей Кам'янця-Подільського. А один стоїть на своєму місці. У Кам'янець-Подільському музеї археології таких ідолів вже зібралося досить велика кількість. Там знаходиться унікальне зібрання кам'яних слов'янських ідолів, так званий лапідарій.

Русь

Землі середнього Придністров'я з кінця IX ст. входили до складу Київської Русі, з середини XII ст. — до Галицького, а з 1199 р. — до об'єднаного Галицько-Волинське князівства. Перша відома згадка про Пониззя відноситься до 1226 р. Ця назва широко використовувалася аж до середини XIV ст. З 1362 р. вперше згадується нова назва цієї території — "Поділля". Однак, назви "Пониззя" i "Поділля" не рівнозначні з точки зору величини території, яку вони займали в різний історичний час. Ймовірно, що давньоруське Пониззя було лише невеликою частиною майбутнього Поділля. Первісною столицею Пониззя, можливо, була Ушиця. Бакота перетворилася в головне місто регіону десь в кінці XII століття. Головним фактором було зручне географічне положення, що давало можливість Бакоті брати участь в міжнародній торгівлі, мати розвинені ремесла і сільське господарство, річковий порт, поромні переправи, контролювати транспортний шлях по Дністру. Велике значення для населення Пониззя було і те, що Бакота була релігійним центром. Тут знаходився головний в регіоні печерний монастир. Всі ці фактори й призвели до перетворення общинного центру в місто. У 1229 головний опозиціонер князівської влади галицький боярин Судислав, "шелъ есть во Понизья" і заволодів цим краєм. Однак військові дії князя Данила і смерть угорського королевича Андрія (головної опори боярської опозиції) змусили Судислава залишити Пониззя і перебратися в Угорщину. Це дозволило князівській владі відновити контроль над регіоном і перерозподілити його вотчини між вірними боярами й воєводами. Тим часом близько 1240, скориставшись відсутністю князя Данила Романовича в Галичі, з числа "нових бояр":

Соудьичь поповъ вноукъ. и грабише всю землю. и въшед во Бакотоу. все Понизье прия безъ княжа повелени

У 1240 р. князь Данило Романович, щоб припинити анархію в регіоні відправив сюди військо на чолі з печатником Курило, щоб

исписати грабительства нечестивых бояр и утешити землю

У цьому ж 1240 році Данило Галицький з'явився в Бакоту, щоб "оуставити землю", можливо встановити кордон. Ще раз Бакота згадується в 1255 році, коли татарський воєначальник Куремса вдерся в Галицько-Волинське князівство у відповідь на каральну експедицію Данила Галицького проти Болохівського князівства:

приехаша Татаре ко Бакоте и приложися Милей к нимъ

Князь Данило Галицький послав на Пониззя свого сина Льва, який повинен був упокорити Мілея, що він і зробив. Але Мілей баскак, ​​як його називають літописці, попри те, що за нього поручився князь Лев, при першій же можливості знову зрадив Данила Галицького. І з цього часу, мабуть, Бакота остаточно перейшла під владу Золотої Орди. У 1261 Бурундай при поході на Галицько-Волинське князівство наказав князю знищити укріплення своїх міст, що було і зроблено. Можливо, тоді і зруйнували укріплення Бакоти. Мабуть, в цей час місто перестав існувати.

Велике князівство Литовське

У XIV столітті територією заволоділи литовські князі Коріатовичі (після 1362 року). Вони прийшли в Бакоту і побачили тут ченців і монастир в гірських скелях.

Напервое нашли себе твержу на реце на Смотричи, а в другом месте были чернцы в горе и в том месте нарадили город Бакоту ...

повідомляється в літописі. Коріатовичі побудували в Бакоті замок і відродили місто. Його разом з навколишніми селами передали своєму слузі Немирі в 1388 році.

Мы кн. Константинъ Коріатовичъ и братъ нашъ кн. Ѳедоръ Коріатовичъ божею милостью дедичевѣ и господаревѣ подольскои земли чинимъ сведочно своимъ листомъ всякому доброму, ктожъ на сесь листъ посмотритъ или услышитъ его чтучи, аже есмы взрѣвши нашего слугы Немиры вѣрную службу, дали есмы ему исъ нашимъ братомъ со кн. съ Ѳедоромъ за его вѣрную службу городъ нашъ Бакоту (а) на имя исъ тыми селы: исъ Студеницею, исъ Проворотьемъ, исъ Подтеремцы, исъ Ходорковцы, исъ Борсуковцы, исъ Молдавою, исъ Онисимовцы, исъ Бронницею, исъ Ладавою, исъ Бучаемъ, удеднину и вотнину и детемъ его и его прироженнымъ послѣдкомъ и со всѣмъ правомъ…

Мабуть, цей же Немиря, під ім'ям "Петра Бакотського — старости подільського", виступає свідком у грамотах Ягайло 1407 року і там названий "pan Piotr Bakothki stharostha podolski". Що вже цікаво, і свідчить про зростання його статусу. Ще цікавішою є згадка про Немирю, якого Папроцький у своїй ранній роботі "Gniazdo cnoty…" називає гетьманом на Поділлі, так званого "Чорного Немирі" герба Єзержа. В іншій роботі, він цього ж "Чорного Немирю" називає гетьманом над людьми лицарськими в Русі. Досить імовірно, що це і є той самий Петро.

Цікаво, що в 1431-1434 роках Бакота, використовуючи прикордонний конфлікт, була незалежною. Можливо, не без допомоги Немирі чи його нащадків. Але польська армія в результаті захопила регіон. З 1434 року Поділля стало провінцією Польщі під назвою Подільське воєводство. Бакота з усією округою увійшла до складу королівських володінь і стала окремим староством. Десь з ХV-XVI століття зменшуються і зникають згадки про Бакоту. Центр регіону ще в XIV столітті перемістився в Кам'янець-Подільський

Бакотський скельний монастир

В Бакоті розміщені залишки печерного монастиря XII століття, які відрізняються самобутнім рішенням окремих конструктивних і архітектурних елементів. Монастир з Михайлівською церквою знаходяться на південно-східній околиці Бакоти, в урочищі Монастирсько, на висоті близько 70 м на середній терасі південно-західного схилу Білої гори, що підноситься над лівим берегом Дністра на 130 м. Займає площу понад 2 га, являє собою вапнякову скелю над мальовничою затокою р. Дністер. Існування монастиря дослідники обмежують XI — 30-ми роками XV ст., Уточнюючи, що окремі печери комплексу були язичницькими капищами ще з епохи бронзи й до середини 1-го тис. н.е.

У той час вхід в нього знаходився на вершині гори й двома вигинами спірального коридору-колодязя (зараз зруйнованого) спускався в нижній ярус, де знаходилася церква, усипальні й келії. З обваленням масиву скелі в Дністер, західна частина комплексу відкрилася .

При розчищенні були виявлені кам'яні брили з залишками фрескового розпису. Поблизу входу на південній стіні був напис, виконаний статутним слов'янським кириличним письмом:

Благослови Христос Григория игумена, давшего силу святому Михаилу.

Пізніше над цим написом хтось вибив меншими буквами інший напис:

Григорий воздвиг место се.

Збоку і внизу напису були ще якісь значки або букви, а зліва вирізаний хрест і бюст чоловіка з бородою, які разом із залишками чотирьох фресок в червоно-чорній гамі ще існували в 1891- 1892 роках і до нашого часу дійшли тільки на фотографіях. Зазначені написи дають можливість датувати скельний монастир ХІ — початком XII ст. На думку академіка М.М. Тихомирова, який відвідав в 1962 Бакотський монастир і ознайомився на місці з давньоруськими написами, вони відносяться до XI — початку XII століття, а приписка до кінця XII — початку XIII ст. Також напис свідчить, що монастир був заснований на честь святого Михайла.

Мережа монастирів була створена з метою поширення християнства, і з метою зменшити значення капищ язичників, які перебували неподалік. Ця горбиста територія невеликих гір Товтр мала багато таємних місць, була віддалена від княжої влади. Тут було зручно ховатися. Ми вже писали вище про жертовники — капища в печері поблизу монастиря, в урочищах на Клині, Пушкарівці. Археолог І. Винокур розповідав і про язичницькі капища поряд, вздовж течії Дністра. Не так далеко, на правому березі річки Збруч, знаходиться Збруцький язичницький культовий комплекс (Тернопільська область), який, очевидно, взяв на себе після Києва функції ведучого язичницького центру Русі. Звідки походить відомий збруцький ідол "Святовид". У це місце, мабуть, стікалися язичники і жерці зі зруйнованих капищ, і воно інтенсивно діяло в XII середині XIII століття, тобто як мінімум 100 років синхронно з Бакотським скельним монастирем. Існують дані, що паломництва язичників продовжились туди ще в 14 столітті. І щоб перешкодити їм, монахи на двох підходах до городища побудували монастирі. А язичницькі обряди в Товтрах проводилися до середини 17 століття.

Говорячи про центр язичництва, ми маємо на увазі святилища розташовані на вершинах або схилах хребта Товтр, відомих як: Богит, Ґовда, Звенигород. Святилище Святовида занепало в XIII столітті, мабуть, з монголо-татарською навалою, а сам ідол був захований в річці. Але Бакотська округа могла входити в ареал цього язичницького центру.

Монастир був закинутий в районі 1431 р. Регіон поступово захоплювала Польща. Нова адміністрація підтримувала католицизм, центр регіону з Бакоти змістився в Кам'янець-Подільський, сильних світських покровителів в цих обставинах могло і не бути.

Цікаво, що в печерах монастиря знайшли зброю: меч, стріли, наконечники копій, деталі спорядження вершника і навіть чавунну картеч. Що може свідчити про ситуацію на момент припинення діяльності. Отож, православний Бакотський Михайлівський монастир існував впродовж 300 років з середини XII до середини XV ст. Він є найбільшим і найкраще збереженим серед усіх відомих печерних монастирів Подністров'я. Це найдавніша пам'ятка, яка свідчить про поширення християнства на Поділлі.

На стежці, що веде до пляжу, знаходиться кілька джерел з мінеральною водою. Частина з яких, як свідчать чутки — лікувальні. У природному заповіднику "Подільські Товтри" вони пронумеровані як джерело 1,2 і 3. Там же є результати кількісних і якісних показників вмісту хімічних елементів в джерельній воді в районі Бакотського монастиря.

Наші дні

Влітку в Бакоті щось невловимо нагадує Крим в районі Ялти. Кам'яна лінія пляжу, мальовничі скелі й, що цікаво, на вигляд дуже схожі ящірки. Зараз це популярний туристичний маршрут, завдяки величній панорамі затоки. Ним можна милуватися з оглядового майданчика на вершині Білої гори. Вода внизу, на пляжі, чиста. Дійти туди, правда, не просто😀. Але є трохи лавочок на шляху. І джерела. Тут багато сонця, прогріте ним повітря, схили, вкриті гірськими травами, м'які вітри та дуже зручна бухта.

 

Читайте також: